Библиотека. Авторская песня. Статьи. Факты. Документы..

Об авторской песне. Статьи. Факты. Документы

Ф. Іллюк.
"БАРДИ" ХТО ВОНИ ТАКІ? СПІВЦІ? МУЗИКАНТИ? ЧИ РЕМІСНИКИ ВІД МУЗИКИ?
газета "Молода гвардія" 28.05.85 р.

ХТО ЗАМОВЛЯЄ МУЗИКУ
Сьогодні, мабуть, немає виду мистецтва, популярнішого за музику. Вона постійно з нами. І вплив її на наше життя постійно зростає. Музика і мораль, музика і духовні цінності людини і, нарешті, найголовніше: музика й ідеологія. Все це не механічно зіставлені мною поняття, це логічні життєві взаємозв'язки.
Музика буває різною. Сьогодні ми поговоримо про так званих бардів, їх твори і спрямування. Хто вони - співці чи ремісники в музиці? Заглянемо до енциклопедії: барди - "народні співці кельтських племен, котрі стали пізніше професійними поетами, бродячими або ж тими, які жили на князівських дворах, головним чином у Шотландії, Уельсі та Ірландії".
Отже, поети. Значить, повинна бути і поезія відповідного рівня. Та нові барди давно вже викинули її на смітник як щось непотрібне. Головне - побільше заплутати смисл своїх творів та підвести під них відповідний музичний фон. А замовники цієї музики відомі - ЦРУ, ФБР та інші подібні їм "миротворчі" заклади Заходу. Ухід вони пустили солідну обойму таких співаків: від колишніх білогвардійців та зрадників Вітчизни до нинішніх антирадянщиків типу колишнього ленінградського барда Токарєва, Горовця та Галича.
Подібні "таланти" нашим ідеологічним противникам потрібні. Тому і кричать про них на Заході, називаючи "справжніми митцями" і присвячують їм цілі програми в ефірі та спрямовуючи цю музичну продукцію на нашого слухача, в першу чергу на молодь.
Дивно й тривожно, що не лише на Заході, де, за висловом одного з найстаріших американських композиторів Віджіла Томсона, "культура опинилася в руках ділків і аж ніяк не художників", "чарують" своїх прихильників ці ремісники від музики. Знаходяться і в нас ділки такі, котрі прагнуть шляхом спекуляції на почуттях людей, і в першу чергу молоді, "робити бізнес" (або, як говорять деякі з них, відвертіші, "варити бабки").
Один з них - артист Ленконцерту Олександр Розенбаум. В своєму колективі цей співак не виділяється особливим талантом. Тож добуває популярність іншими шляхами, незаконними. Маючи дружків і прихильників у інших містах, він гастролює з підпільними концертами. "Варить бабки", граючи не стільки на гітарі, скільки на почуттях. Несе каламутну музичну словесність так званого "міського фольклору". Та ще й вважає себе виразником смаків і звичаїв молоді.
Це не суб'єктивна думка чи десь почуті слова. Ось який відгук дали на запропонований Розенбаумом київським любителям подібної "музики" репертуар підпільних концертів спеціалісти з об'єднання музичних ансамблів при управлінні культури Київського міськвиконкому: "Низький ідейно-художній рівень програми. Серйозні претензії слід пред'явити до текстового матеріалу пісень. практично в усіх виконаних творах присутня двозначність тексту з аполітичною підосновою. Частина творів носить яскраво виражений характер ворожості до системи державних органів управління.
Автор захоплюється використанням вульгаризмів і жаргонних слів. Подібні виступи завдають ідейної й естетичної шкоди...".
В серпні минулого року Розенбаум в черговий раз прибув до Києва. Прибув, не порушуючи своїх звичаїв - обійшовши офіційні інстанції. До друзів, на їх запрошення.
Хто вони, ці "друзі", секрету особливого тут немає. Приймали "шанованого законодавця молодіжних музичних смаків" члени так званого туристичного клубу "Костер" Олег Генопольський та Михайло Учитель. Обидва працюють у СКБА ВО "Торгмаш".
Що ж це за клуб такий і чого раптом він узявся за організацію концерту заїжджого барда? Неофіційний. І коли ближче познайомищся з його "активістами", то одразу відчуваєш, що не зігрієшся пісенним теплом цього "Костра". Бо далеко не про розвиток і поширення самодіяльної пісні дбають його організатори Л. Духовний, працівник науково-дослідного інституту "Укроргтехбудматеріали" та С. Рубчинський, або ж Сем, як любить себе іменувати останній. (Звучніше, та й на західний манір!) Кличка ця ще й для того, щоб вік свій якось завуалювати. Адже обом неофіційним лідерам молоді далеко не по двадцять і навіть не по тридцять років.
Діяльність клубу ці спритні ділки вміло спрямували у вигідне їм русло "виробництва грошей". Ще до його появи набили собі руку на різногороду махінаціях. За що у свій час Рубчинский ледь не поплатився. Та урок не пішов на користь любителю легкого життя. У спілці з Духовним він вирішив організувати "Костер", виділивши його з міського клубу самодіяльної пісні. Робили вони це не від любові до прекрасного. За кожний організований ними концерт барди щедрою рукою платять їм "гонорар", який майже завжди виражається тризначним числом. Ось за це і служать вони бродячій музі. Служать ревно, оточивши себе такими ж ласими до грошей прибічниками. Вони ж і подали ідею організувати ті серпневі гастролі Розенбаума. Один із концертів відбувався тоді у актовому залі лікарні N25. Все робилося за правилами конспірації. В зал допускалися лише "свої", котрі мали вхідні квитки, клапті звичайної шпалери, вартістю карбованець. Сторонньому пройти туди було неможливо, за винятком співробітників лікарні, котрим добрі "дяді" дозволили послухати "справжню пісню" безплатно, в обмін на зал.
Що привіз із собою на цей раз Розенбаум? Все той же репертуар, складений із "шедеврів", більшість із яких носить явний відбиток Заходу. Під одноманітний бренькіт гітари автор пісень і музики, жаліючись на життя, все дивувався, як же до цих "пір не знесилився наш народ".
Так колись дивувався й інший поборник "справжньої пісні" Василь Токарєв, котрий частенько кричав у своїх "шедеврах"; "В Америку хочу!" Потрапивши туди й змінивши своє "лапотне", на його думку, ім'я, на благозвучне Віллі, виспівував під захистом статуї Свободи: "Я Америку теперь благословляю, пистолет куплю, прохожих постреляю". Правда, недовго він вихваляв заокеанський рай. Опинившись через деякий час на його задвірках, марнославний бард поміняв свій репертуар. Викинувши з нього хвалебність, він заспівав іншої: "тут любому на любого наплевать". Що це саме так, він переконався на власному досвіді, коли лишився своїх співучих заробітків.
...Того разу Розенбаум дав ще три концерти. Просив Духовного збирати на них лише однодумців. Розумів, що коли збільшити аудиторію, то серед слухачів обов'язково знайдуться люди, котрі зуміють побачити усю фальш його артистизму та двоякий смисл його пісень.
Дбали Духовний з Рубчинським не лише про організацію підпільних концертів свого колеги по заробітках та дотримання конспірації. Кожен з концертів записувався членами клубу на магнітну плівку, щоб потім, коли барда особисто слухачам освистати не можна буде, розповсюджувати ці музичні помиї серед молоді і не безкоштовно.

ПОСЛІДОВНИКИ З "МУРАШНИКА"
"Костер", на жаль, не єдина у Києві база залітних музикантів. Духовний з Рубчинським подбали й про філіал. Допоміг їм тут Дмитро Каган - ще один любитель "вільної пісні". Привчився він до неї, відбуваючи покарання за переховування краденого. Душу гріють такі пісні, - любить повторювати Каган у колі дружків. Невже лише пісні? Не зовсім так. Подібно до організаторів "Костра", Каган також вирішив прилучитися до пісенного бізнесу. Для цього і клуб організував. Назвав "Мурашник". Чому саме так? Здається, ніяких аналогій провести тут не можна. Можливо, Каган себе порівнював з працьовитими лісовими мешканцями? Та про яку працьовитість може йти мова, коли все своє життя він шукав легкого хліба?
В помічники собі Каган узяв колишнього студента КПІ Володимира Лисакова. Залучили до клубу небагатьох. Роль вербувальника тут виконував Лисаков. Його ж і оголосив Каган керівником "Мурашника" (на відміну від своїх приятелів з "Костра", він не рекламував, а прихо-вував своє лідерство в клубі, знав, що діє протизаконно).
Прищеплювати новоспеченому розпорядникові клубу любов до подібної музичної творчості не було потреби. Лисаков сам полюбляв таку продукцію. До того ж горів бажанням прислужитися "мистецтву", тобто бардам.
Роль лідера, хоч і фіктивного, прийняв з готовністю. Бо давно мріяв виділитись серед однолітків.
В групі, де вчився, цього не вийшло. Не прийняли однокурсники. І, мабуть, перш за все, за нещирість. Лисаков рідко говорив "так" чи "ні", старався все завуаліювати. В житті своїм девізом обрав фразу "Я домовлюсь як-небудь". Нею і керувався у поведінці. Бувають люди, котрі і є, котрих і немає одночасно. Лисаков усіх сторонився. Приходив на заняття і зникав. Міг з'явитися на заняття у заяложеному спортивному костюмі та у кедах, та ще й з рюкзаком, (мовляв, я турист) і зникав через пару, нікому нічого не сказавши. А щоб не розпитували про його діяльність, між собою і групою створив своєрідну стіну мовчання.
Отак і мовчав, спрямовуючи діяльність підпільного клубу. Збори свої "любителі музики" проводили щовівторка на квартирі в Л. Барингольц, виховательки одного з дитсадків у Шевченківському районі, котра організувала їх разом із сестрою І. Барингольц, інженером ОКБ виробничого об'єднання "Торгмаш".
З часом підшукали і приміщення в заводському гуртожитку. Це вже заслуга Кагана, котрий якимсь чином працював тут же... вихователем.
Клуб створили, за висловом Лисакова, для підвищення свого інтелектуального рівня, зустрічей з цікавими людьми, постановки концертних програм.
Та все це було ширмою. Підвищення інтелекту, зустрічи з цікавими людьми і концерти зводилися до єдиного - прослуховування творчих "шедеврів" Розенбаума, Мірзояна, Каца, Каденка та інших музичних халтурників, організація зустрічей з ними. І, звичайно, все це робилося за зачиненими дверима.
Лисаков особисто організував у "Мурашнику" концерт московського барда Мірзояна. Це було у листопаді 1983 року. Концерт відбувся на квартирі в Барингольц. Вхід коштував два карбованці.
Бард порадував тоді своїх прихильників кількома десятками пісень типу "Мне говорят, что надо уезжать". Цей витвір автор присвятив Бродському, котрий, виїхавши з Радянського Союзу за океан, оббріхував наш устрій і людей. Пізніше сам Лисаков не раз виспівував цю антирадянську лірику. Виспівував також і інші подібні "шедеври", створені на замовлення Заходу. А інколи, в години творчого піднесення, разом з Каганом виводили "По щоках каторжан тихо котяться сльози...".
"Фірми" по прийому гастролерів діяли паралельно і в тісному контакті. Лисаков тримав постійний зв'язок з Духовним. Тож не дивно, що організатори "Костра" не забули запросити свого "колегу" на останній концерт Розенбаума, котрий проходив в Пущі-Водиці. Для обміну досвідом, так би мовити. І демонстрація Духовному з Рубчинським вдалася. Тут хитрі ділки поклали до своєї кишені більше, ніж сам "артист". Мовляв, учись і наслідуй.
Лисаков учився. І не лише "робити бабки". Минулого літа лідеру "Мурашника" захотілося відпочити з друзями на півдні. Вирішили їхати по студентських квитках, гроші економити. А оскільки дружки не були студентами, то Лисаков вирішив допомогти їм, викравши в деканаті необхідну кількість квитків. Друзі сприйняли це з похвалою. "Обмили" удачу, як годиться, та тільки недовго раділи любителі морського загару. Органи правопорядку вчасно запропонували їм змінити свої плани. Лисаков постав перед судом...

"МУЗИКА - ВИРАЖЕНІ ПОЧУТТЯ"
З незапам'ятних часів у суспільній свідомості музика і почуття, а, значить, і переконання, стояли поруч. "Музика - виражені почуття", - так звучить поширене твердження. І воно вірне по своїй суті. Знаючи, що співають Розенбаум, Мірзоян та їм подібні, можна визначити і їх переконання.
Чому все-таки знаходяться серед молоді такі, хто охоче слухає оту каламуть? Тому, що природа не терпить порожнечі. Естетичний голод молоді, а саме на неї в першу чергу спрямована ця "творчість", швиденько задовольняють спритні розенбауми та лисакови, для яких головне у музиці - "варити бабки" та ще нав'язати юнакам і дівчатам своє розуміння музики, прекрасного.
Виною всьому тут терпимість до них. І, в першу чергу, терпимість комітетів комсомолу. Адже всі ці концерти та зустрічи відбувалися на очах у комсомольського активу, а в деяких випадках члени комітетів комсомолу навіть допомагали їх організовувати. Як, наприклад, під час гастролей Розенбаума.
Або ж стосовно Лисакова. Комсомольське бюро факультету електроприладобудування й обчислювальної техніки тривалий час, знаючи про його діяльність (бо ж і в інституті намагався організувати концерт одного із своїх кумирів), мовчали. Лише періодично йому оголошували догани і знімали їх. А він тим часом за п'ять з половиною років навчання не відвідав і десяти комсомольських зборів, відкручувався від суботників, не брав участі у жодному із факультетських заходів.
Ще одна проблема, яка висвітлюється у зв'язку з цим, - організація молодіжного дозвілля. Зокрема, музичних вечорів і дискотек з чітко визначеним репертуаром, а також чітке спрямування роботи клубів самодіяльної пісні. Лише вирішивши ці питання, ми зможемо активно протистояти "вільним" музикантам та їх прихильникам. І лише тоді можна сподіватись на те, що, ставлячи на програвач нову пластинку або заправляючи в магнітофон нову касету, кожен юнак і дівчина будуть задумуватися над тим, про що співається в пісні і до чого вона кличе.